Найдовша у Європі діюча вузькоколійна дорога “Антонівка-Зарічне” відстанню 106 кілометрів для поліщуків без перебільшень стала трансполіською магістраллю. Якби не тепловозик із чотирма синіми вагончиками, не те що до райцентру, до сусіднього села не було б чим дістатися. Дороги через поліські ліси та болота не надто привітні, а подекуди їх просто немає.
Щодня від станції Антонівка Володимирецького району о 7 годині ранку розпочинає свій маршрут раритетний маленький потяг. Він прямує до станції Зарічне, райцентру на Півночі Рівне нщини. У середу — базарний день — вагончиків стає на два більше, ніж у звичайні дні. Тягне їх старенький тепловоз випуску 1958 року. Максимальна швидкість старенького поїзда — 40 кілометрів на годину. У маленьких вагончиках з вікнами у дерев'яних рамах дерев'яні лавки, маленькі тамбурчики і двері, які відчиняють за ручку самі пасажири. У холодну пору вагончики обігріваються саморобними пічками на вугіллі. Тамтешні мешканці називають потяг “поїздком” або “кукушкою”. Розповідають, буцімто колись тепловози мали серію не “ТУ”, а “КУ”, тому і нарекли його "кукушкою". А ще існує версія, що коли потяг подає у лісі сигнал, то він чується як "ку-ку". А ще поїздок називають “поліським трамвайчиком”. Однак це справжній потяг на справжній залізниці, щоправда, маленькій, наче іграшковій. Ширина колії майже удвічі вужча за стандартну.
Усі пасажири знають одне одного. Заходячи у вагони, вітаються. Тут хтось їде на роботу, хтось — у райцентр за довідкою, а хтось у ліс за грибами. А ще у сусідні села на навчання їде майже сотня учнів, а це аж два вагони. Навесні та влітку вузькоколійкою мандрують туристи. Українців серед них небагато. А от поляки, німці, австрійці, англійці та навіть канадці у поліській глушині побували не раз. Здається, про існування цієї вузькоколійної залізниці знають лише іноземці. Їм не потрібні ні спеціально облаштовані вагони для подорожі, ні додатковий комфорт, розповідають провідники.
Перетинає поїздок унікальний міст через річку Стир у селі Млинок. Це єдиний великий дерев'яний залізничний міст в Україні. Його довжина 153 метри. А сполучає він два райони — Володимирецький і Зарічненський. І коли навесні розливається Стир, потрапити на протилежний берег можна хіба що через залізничний міст. Побудували виняткову дерев'яну споруду ще у 1906 році. Опори теж дерев'яні, яких, здавалося, не міняли ще з часів їх зведення. Щоразу, коли потяг перетинає міст, його обов'язково зустрічає черговий. Окрім цього мосту на вузькоколійці є ще 30 мостів, невеликих, проте також дерев'яних.
У цьому ж селі є ще одна унікальна споруда — єдина на Рівне нщині річкова переправа. Пором через річку Стир — аж ніяк не місце зустрічі романтиків. Без нього тамтешні жителі не уявляють своїх буднів. Якби не пором, кажуть у Млинку, доводилося б щоразу в об’їзд долати півсотні кілометрів, лише аби на авто чи підводі потрапити на інший берег. Поблизу станції Острівськ є три великі мальовничі озера: два в селі і одне просто у лісі.
Чотири години подорожі — і кінцева станція Зарічне. Це 10 кілометрів від білоруського кордону. Маленький вокзальчик зачинений. Його тепер відкривають лише тоді, коли приходить потяг.
Про вік вузькоколійної залізниці нагадують старі рейки, датовані ще 1895 роком. Точної дати початку будівництва вузькоколійки не визначено. Однак достеменно відомо, що вузькоколійку прокладали для перевезення деревини. До 1967 року потяг ходив тільки до станції Локниця. Вона знаходитися за 18 кілометрів до Зарічного. 4 листопада 1967 року у Зарічне прийшов перший пасажирський потяг. Пам’ятають старожили, як приїздив колись у Зарічне знаменитий дует Юхима Березіна та Юрія Тимошенка, відомих як Штепсель і Тарапунька. Як легенду розповідають на Поліссі, що раніше потяг можна було зупинити будь-де, одним помахом руки. І він підвезе куди попросять. Однак це тільки легенда. О 14.00 раритетний поїздок відправляється назад в Антонівку — ближче до цивілізації. Там з вузькоколійки можна пересісти на звичайний потяг та дістатися хоч у столицю. Чотиригодинна мандрівка поліською глибинкою залишиться для подорожуючих найяскравішим спогадом.
Автор Руслана Броновицька
