Романові на позивний "Хом’як" із Рівненщини - 26 років, 2 з яких він - у війську. За плечима Бахмут, дрони, служба з батьком в одному підрозділі. Хлопець не будує ілюзій щодо майбутнього, але мріє про дітей, агродрони, мир, поле та просто жити.

Історію військовика оприлюднили у пресслужбі 104-ї бригади ТрО Рівненщини.

"Родом я з Рівненщини. Місто Кузнецовськ. У 2014-му перебрався до Києва, згодом — в Ірпінь. Скрізь шукав себе. І знайшов — тут".

За освітою хлопець - політолог.

"Історія, мова — це було моє. Хотілося в Київ. Хотілося вибору. Хотілося майбутнього. Але війна все підкоригувала".

До війська чоловік уже мав досвід строкової служби — пройшов за приписним, обрав рід військ, але через стан здоров’я його списали. Він повернувся додому. А через кілька тижнів почалося повномасштабне вторгнення. Роман разом зі своєю дівчиною Олею пішки вийшли з Ірпеня до Києва.

"У Збройних силах - з лютого 2023 року. Спочатку були спроби знайти себе в цивільному житті: таксі, підробітки, пошук стабільності. Але зрозумів: усе одно прийде час — усе вдасться. Краще самому вирішити, куди саме йти. А ще — тато. Він уже служив у першій роті. І я пішов туди ж. Просто в інший взвод. Ми поруч, і це добре. Хоча водночас важко".

 

"У війську мене знають як 'Хом’яка'. Не знаю точно, чому. Просто, коли я нервую — я їм. А нервую я часто. Мене цей позивний і сам почав смішити. І прижився".

Роман розповідає, що спочатку мав ілюзії. Думав, що піде на кордон із Білоруссю — там спокійніше. Підписав документи, а вже за кілька годин дізнався, що їде в Бахмут.

"Перші дні були пекельними. Мене підтримували троє побратимів: “Смайлік”, “Зевс” і “Грифон”. Без них би не витримав. Просто був шок. Але вони змогли розрулити ситуацію".

Як стверджує "Хом'як", моральна стійкість — штука хитка. Її не передбачиш. На війні все розкривається по-справжньому. Комусь треба добу, комусь — тиждень. Романові ж знадобилося три доби, щоби прийти до тями.

“Сьогодні я — пілот. Від липня 2023 року керую дроном. Починав із піхоти, але зрозумів, що авіація — це моє. Тут усе залежить від тебе. Ти — очі підрозділу. Ти можеш попередити, виявити, скоригувати. І це цінно!”.

Зі слів бійця, найважче у війську — це нестримне відчуття, що ти не вдома. Хочеться просто годинку — додому. Але це майже нереально.

"Найлегше?.. Мабуть, нічого. Але мені цікаво. Я не напружуюсь фізично, але морально складно сприймати абсурд. Тупняки. Людей, яких не розумієш. Людей, які не на своєму місці. Це виснажує".

 

"Дрони — моє захоплення. Почалося після Бахмута. Далі — FPV, крила, симулятори. Люблю «Mavic» — простота, ефективність. З авіацією стало цікаво, але мені потрібен комфорт. Без сотень проводів".

Молоді Роман радить готуватися, адже, як стверджує він, війна прийде, хочете ви того чи ні.

"І якщо вже прийдеться — приходьте підготовленими. Знати щось — це шанс. Шанс не бути статистом. Шанс вижити".

Удома на хлопця чекає мама. Він - єдина дитина. А тут — ще й тато поруч на службі. Вони не на одній позиції, але завжди на зв’язку.

"Мама все тримає в собі, завантажує себе справами, аби просто не думати. Я підтримую її, як можу. Кажу, що все добре. А ще на мене дуже чекає моя кохана – Оля. Ми разом пройшли початок повномасштабного вторгнення, разом йшли з Ірпеня. Вона — моє все! Ми мріємо про весілля, про дітей. І це тримає мене кожного дня".

"Після війни хочу спокою. Хочу дітей. Хочу сіяти, вирощувати. Мрію про агродрон. Поля, техніка, мир. І трохи грошей".

Наприкінці Роман радить читати, розвиватися й розширювати горизонти. Це, за словами хлопця, теж зброя.