Рушник супроводжував наших предків завжди й усюди: не обходилося без нього під час пологів; вишитий рушник матері дарували синам в дорогу; та й на похоронах теж обов'язково повинен бути рушник. Також вишитий рушник завжди був символом гостинності, так як зустрічаючи гостей господарі підносили для них хліб із сіллю на рушнику.
Рушники у далеку подорож підносили не випадково. Символіка рушника розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з іншого.
Будуючи хату чоловіки рушниками підіймали дерев'яні балки, а потім ці рушники залишали для майстрів.
Також великого значення надавали рушнику у весільній обрядовості як один з найважливіших елементів. Ще змалечку дівчата вчилися вишивати, старанно готували собі придане. Кожна дівчина на придане вишивала не менше 12-14 рушників, а іноді навіть і більше.
В окремих місцевостях України існував звичай: коли наречена йшла запрошувати на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, або ж навіть вінчалася з перев'язаним вишитим рушником. Через це і виникли такі вислови, як "рушники подати" (означає заручитися) або "на рушнику стати" (обвінчатися).
Ще один звичай наших пращурів, який подекуди зберігся і до сьогодні - це з рушниками проводжати людину і в останню путь. Часто перев'язували ними корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика або клали під ноги. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму.
Проте вишитий рушник використовувався і в побуті і слугував як елемент декору. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — "покутний", "божниковий", "божник", "наобразник", "іконний".
Отож, вишитий рушник - це елемент українських традицій, який зберігся і свято цінується і до сьогодні.
