Законодавство в сфері захисту прав дітей звичайно ґрунтується на Конституції України, Сімейному кодексі України, Конвенції ООН про права дитини, а також на підставі міжнародних договорів згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та інших нормативно-правових актів, які регулюють права та інтереси дітей.
В преамбулі Конвенціїї ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що «Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу».
В статті 6 Декларації про права дитини від 20 листопада 1959 року передбачено, «ребенок для полного и гармоничного развития его личности нуждается в любви и понимании. Он должен, когда это возможно, расти на попечении и под ответственностью своих родителей и во всяком случае в атмосфере любви и моральной и материальной обеспеченности; малолетний ребенок не должен, кроме тех случаев, когда имеются исключительные обстоятельства, быть разлучаем со своей матерью».
В статті 2 Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях від 03 грудня 1986 року, передбачено, що «благополучие ребенка зависит от благополучия семьи».
Таким чином, для гармонійного розвитку будь-якої дитини дуже важливе значення має в якій саме сім’ї вона виховується.
Кожен з батьків зобов’язаний створити для дитини атмосферу любові, надати їй належну матеріальну та моральну підтримку.
Батьки згідно із законом несуть однакову відповідальність за виховання та розвиток дитини.
Відповідно до закону суди під час задоволення позовної вимоги про розірвання шлюбних відносин зобов’язані вирішити одночасно питання: з ким саме будуть проживати діти подружжя до моменту досягнення ними 14-річного віку та на вихованні у кого вони залишаться до моменту досягнення ними 18-річного віку.
Пріоритет залишення дитини на своє вихованні під час розірвання шлюбних відносин має в першу чергу її матір.
Відповідно до частини 1 статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Дана норма Сімейного кодексу України на мою думку реальна у своєму застосуванні, якщо батьки проживають, як подружжя разом, пов’язані спільним побутом, ведуть домашнє господарство та спільно вирішують питання виховання дитини.
У разі розірвання сімейно-шлюбних відносин у чоловіка та жінки вже наявні різні життєві позиції, інтереси, пріоритети та світогляд, методи виховання дитини і практично стає неможливо вирішувати спільно питання стосовно виховання дитини.
В судовій практиці суди по різному застосують норми матеріального права в справах про встановлення способу участі у вихованні та спілкуванні з дітьми.
Згідно частини 1 статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Отже, таке право чітко обмежується відповідно до змісту частини 1 статті 153 Сімейного кодексу України відповідним рішенням органу опіки та піклування або судом про встановлення конкретного способу участі одного з батьків у вихованні та спілкуванні з дитиною.
Згідно частини 2 статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Згідно частини 3 тієї самої статті 157 Сімейного кодексу України той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до преамбули Закону України «Про охорону дитинства» вбачається, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері, отже є спеціальним для застосування під час вирішення спору про встановлення способу участі у спілкуванні та вихованні дитини.
В розділі III «Дитина і сім’я» Закону України «Про охорону дитинства» чітко регламентовані підстави та порядок реалізації права дитини на контакт з батьками, які проживають окремо від неї, а саме в частині 2 і 3 статті 15. Таким чином, відповідно до вимог частини 2 статті 15 Закону України «Про охорону дитинства», вбачається, що батьки, які проживають окремо від дитини, зобов’язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
В частині 3 статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» чітко визначено, що у разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини. Рішення органів опіки та піклування з цих питань можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом. З огляду на все можна зробити висновок, що у разі наявності спору про спосіб участі батька або матері у вихованні та спілкуванні із дитиною, а саме, якщо один із батьків з яким проживає дитина на підставі рішення суду вважає, що її спілкування із другим з батьків перешкоджає його нормальному вихованню/розвитку, такий порядок встановлюється органом опіки та піклування або судом в порядку передбаченому законом.
Також, в юридичній практиці досить часто трапляються випадки самочинної зміни місця проживання дитини.
В статті 162 Сімейного кодексу України дається визначення, що таке самочинна зміна місця проживання дитини.
В частині 1 статті 162 Сімейного кодексу України передбачено, що якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Зміст статті 162 Сімейного кодексу України в правильному його розумінні регламентує про обов’язок другого з батьків отримати згоду від того з батьків з яким на підставі рішення суду проживає дитина про зміну її місце проживання, тобто перебування дитини на конкретний період часу за відповідною адресою.
Така згода є необхідною від одного з батьків з яким на підставі рішення суду проживає дитина для другого з батьків у разі відсутності законного рішення органу опіку та піклування або суду яким встановлено конкретний спосіб участі у спілкуванні та вихованні з дитиною.
У випадку відсутності такої згоди зміна місця проживання дитини буде вважатися самочинною та такою, яка завдала моральної шкоди тому з батьків з яким на підставі рішення суду проживала дитина.
Важливим є те, що частина 1 стаття 162 Сімейного кодексу України не встановлює конкретних строків зміни місця проживання дитини, тобто це може бути година, доба або інший не визначений проміжок часу.
В частині 2 статті 159 Сімейного кодексу України передбачено, що під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
Відповідно до вимог чинного законодавства передбачені наступні обов’язки батьків по відношенню до своїх дітей.
Згідно статті 180 Сімейного кодексу України «батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття».
Згідно частини 2 статті 185 Сімейного кодексу України «той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо)».
Згідно статті 150 Сімейного кодексу України «батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини».
«Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток».
«Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя».
Згідно частини 1 статті 177 Сімейного кодексу України «батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.
В статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» регламентується право дітей на житло, а саме передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Особливого юридичного аналізу стосовно захисту житлових прав та інтересів дітей заслуговує Інструкція з організації примусового виконання рішення, яка затверджена Міністерством юстиції України 02.04.2012 року за №512/5 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 (надалі – Інструкція з організації примусового виконання рішення) та у відповідності до якої зобов’язані діяти державні виконавці.
Згідно розділу 2 п.2.4. Інструкції з організації примусового виконання рішення залучення органів опіки та піклування відповідно до покладених на них повноважень обов’язково здійснюється при виконанні рішень про відібрання дитини, а також у разі необхідності забезпечення прав та інтересів дітей та непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування). В розділі 4 п.4.5.7 Інструкції з організації примусового виконання рішення чітко передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону.
Отже, у разі накладання арешту на житло право власності або право користування на яке мають діти, необхідний попередній дозвіл органу опіки та піклуванні, який надається згідно із законом.
Статтю підготував адвокат, аспірант, медіатор, директор приватного підприємства юридичної фірми «Компроміс-Право», Голова Рівне нського відділення Асоціації адвокатів України Олеся Сергієнко
