У програмі кінопоказу такі стрічки: «Равлики» Марини Вроди, «Давай не сьогодні» Христини Сиволап (співсценарист Олексій Сиволап), «Гості мого дому» Олега Федченка та «Я тебе знаю» Марії Пономарьової (співсценаристка Саша Брова), пише Сценарна майстерність.
Марія Пономарьова, Саша Брова, Христина Сиволап та Олексій Сиволап - учасники Сценарної Майстерні.
Ці стрічки – три ігрові й одна анімаційна – були створені протягом 2013-2014 років.
Анімація, серед усіх короткометражних, найкоротша – 5 хвилин. Автори називають цей фільм метафізичним етюдом, де є предмет, навколо якого все розгортається, є дійові особи, колізія з конфліктами, але відсутні чіткі обриси подій існування.
«Гості мого дому» вже гарно помандрували світовими фестивалями, налічується в цьому спискові їх зо тридцять, а також п’ять нагород від журі на кінофорумах в Іспанії, Індії, Сербії, Румунії та Мальті.
Своєю чергою, картина Марії Пономарьової «Я тебе знаю» – родинна драма, в центрі якої непрості, але цілком звичайні у своїй конфліктності стосунки ще нестарої матері та вже цілком дорослого сина. І син, і мати живуть фактично окремішнім пересічним життям, що його заповнює відчуження, і, водночас, кожен із них має свої несподівані секрети. І саме ці секрети дарують шанс зрозуміти одне одного.
У комедійної дебютної стрічки Христини Сиволап «Давай не сьогодні» також за спиню низка фестивальних пригод, а також надзвичайно почесне визнання найкращою короткометражною стрічкою за результатами голосування глядачів поважного, вже 26 за рахунком, кінофоруму в італійському Трієсті.
Насамкінець – фільм Марини Вроди «Равлики». Досі Марина створила низку талановитих ігрових короткометражок, є в неї й документалістика. Та світова кінослава до молодої режисерки прийшла 2011 року, коли її фільм «Крос» став переможцем Каннського фестивалю, – йому дісталась заповітна «Золота пальма» в короткометражному конкурсі.
Журі ж Київського міжнародного кінофесту «Молодість» дипломувало Марину за «Равликів», пояснивши – «За творчу сміливість у дослідженні реальности». Саме так, молода режисерка не боїться шокувати, вона смілива показувати на екрані часто суспільством та й мистецтвом приховуване. А від цих замовчувань, власне, суспільний портрет виглядає, постає лакованим і, зрештою, спотвореним.
