Два дідуся – одні з небагатьох тутешніх партизанів, хто не лише пережив війну, але розміняв уже 9-тий десяток. Попри свій солідний вік вони щороку приїздять в урочище Ковалі. Тут усе нагадує про події далекого 1943-го. У цих землянках Самійлу Солоновичу та Степану Балановичу довелося прожити майже два роки. Побут у партизанів був більш, ніж скромний, розповідає дід Степан.
Ось в такій землянці одночасно спали до тридцяти чоловік. Усі лягали на бік впритул один до одного. Інакше зимовими та осінніми ночами було не зігрітися. Грубки мурували зазвичай лише у найбільших землянках. Сьогодні тут усе, майже як у 43-тьому. І гасова лампа, і газетка на столі.
У війну партизанам на відміну від солдатів фронтових сто грам не давали, тепер же стареньким їх просто не подужати. Харчі на столі – скромні. Хліб з печі, сало і цибуля. І партизанами дідусі не голодували. Розповідають у сусідньому селі завжди можна було розжитися на картоплю і шматок м’яса. Дід Самійло до партизанського загону прийшов як щойно виповнилося 17.
Зараз урочище із землянками – велика екзотика для туристів. Для дідусів партизанів – це перш за все найяскравіші, проте і найстрашніші у житті спогади.
