Андрій Крупеня з Костополя пішов боронити країну, тільки-но почалася війна. Одночасно пішли на фронт двоє його молодших братів. У складі прикомандированого батальйону територіальної оборони Андрій побував у найважчих місцях на різних напрямках фронту. Через три роки війни він дивується помітному зменшенню кількості охочих воювати за свободу своєї країни та небажанню деяких так званих «активістів» іти на війну.

Історію захисника розповіли на сторінці Костопільської міської ради.

Брати Крупені пішли до військкомату практично одночасно. Наймолодшому, Олександру Крупені, повістка прийшла 23 лютого 2022 року, 25 лютого Андрій пішов до військкомату у Рівному. Там стояв натовп з кількасот людей, найперше брали учасників АТО. Наш доброволець вирішив піти в обхід і поїхав до знайомих в Житомир. Тоді уже були бої за Київ, в Житомирі теж було дуже гучно. Андрієві запропонували однорічний контракт, але він відмовився, навіть не припускаючи, що війна може бути рік чи більше. У Костопільському військкоматі його прийняли охоче й розподілили у місцеву тероборону.

«Спочатку ми всі були такі заряджені, хотіли чимшвидше на передову. У спортшколі вчилися елементарних речей. Багато людей були «нульові» у військові справі, у мене теж досвіду не було. Ділилися досвідом один з одним. Так було близько місяця. Потім мене призначили у мінометну батарею в артилерійський підрозділ, посадили нас у жовтий шкільний автобус і повезли охороняти дубенський аеродром. Потім було навчання на полігоні, звідти терміново нас повезли на Київ. Ми раділи, нарешті будемо воювати! І знову на півдорозі нас зупинили і дали відбій, закинули на Полісся будувати фортифікації. Переміщення тривали близько року, і наш запал потроху спадав», - пригадує Андрій.

Та цей день настав: Андрій Крупеня вирушив на Торецьк командиром міномета у складі батальйону Рівненської тероборони. Розмістилися у покинутих хатах. В сусідньому будинку жили батюшка і бабця, більше нікого в селі не було. Хто зна, що втримувало священика від евакуації, але чоловік, кажуть, був хороший, допомагав нашим військовим хати шукати, усі ключі від них мав. А як пішов якось в сусіднє село – прилетіло і в його хату.

«Іти на перший бойовий вихід було страшнувато. Скільки б тобі не розповідали, як правильно воювати, поки досвіду не здобудеш – не взнаєш. Три дні на позиціях, три дні відпочиваємо. На околицях населеного пункту стояли наші самохідні артилерійські установки, «Гради», вони відпрацьовували і їхали. А ми одержували таку «відповідь» від ворога, що всі будинки довкола були зруйновані, бо з цього квадрата вели вогонь», - розповів боєць.

З Торецька підрозділ нашого захисника перекинули на Полісся відновлювати сили. Через два місяці провели ротацію під Очеретине, та вона була невдалою: через неузгодженість дій, відсутність зв’язку, втрати та інші проблеми підрозділ Андрія невдовзі відвели.

«Я артилерист, у нас специфіка простіша: піхота йде попереду, ми прикриваємо. Але по нас відпрацьовують теж, вже тяжке летить до нас. У першу добу у нашу частину містечка прилетіло 45 КАБів, і ще «Гради» працювали та ствольна артилерія. Противник рівняв місто з землею. Якось у момент затишшя ми шукали запасну позицію. Майже вся вулиця була зруйнована, заходимо на подвір’я, а там жінка з собакою. Питаємо, чому не виїхали? А вона відповідає, що їхати їй нема куди і їй все одно, яка влада. На що ми відповіли, що коли прилетить, вже напевне стане все одно. Навіть ніхто не поховає, бо нема кому», - розповів артилерист.

Потім був Херсонський напрямок, потім Запорізький. На Запорізькому, через два роки бойових дій, відчули, як на війні просуваються технології і як швидко ворог змінює тактику.

«У Торецьку дронів ще не було, а на Запоріжжі ми їх відчули, цей ворожий підрозділ «Судний день», що займається безпілотними системами. Не треба думати, що всі вони тупі, вони швидко вчаться. Ми не одну одиницю техніки втратили через них. Мусили швидко купити життєво необхідну систему РЕБ. Самі скидалися, волонтери допомогли, хлопці збір робили, щоб якомога швидше придбати.І в тактиці ворог швидко адаптується, коли треба, переходить на штурми швидкими маневреними групами. Їдуть по кілька людей на багі чи на квадроциклах, накопичуються десь у будівлі, у бій не вступають, організовують малі групи – і вдаряють. Ти думаєш, вони там, а вони з іншого боку міста вогонь відкрили. Гине їх дуже багато, але ця тактика буває ефективною. І мотивація у них є», - ділиться Андрій.

Про мотивацію

За три роки війни Андрій Крупеня мав дві нетривалі відпустки, другу – у лютому 2025 року.

«Приїхав сюди, і мені прикро бачити, як до війни всі прилаштувалися, деякі бізнес на цьому роблять. Я бачив багато зруйнованих помешкань, в яких люди жили дуже заможно. Де воно зараз? Виїхали і не повернуться, бо розкошів, за які заплачено колись мільйони гривень, уже нема. Території окуповані, будинки знищені і розграбовані. Наші бізнесмени мають подумати ось над чим: коли всі наші хлопці повернуться додому, що буде з їхніми статками, нажитими на війні? Немає зараз у молоді мотивації воювати. Де вона поділася? Чому на початку війни ми штурмували військкомати, щоб нас взяли, а зараз чоловіки тікають від ТЦК? Обов’язок кожного чоловіка - захищати свою землю, свою сім’ю і близьких. Знаю таких, які в мирному житті били інших, зброєю погрожували, а прийшла війна – і повтікали. Де вони? Або ті, хто активістами себе називають, кажуть, що у них діти. Хто твоїх дітей боронитиме? Той, у котрого немає дітей? Якщо відвоював і стомився – це зрозуміло. Але не треба за дітьми і хворобами ховатися! Є у нас чоловік, геніальний водій. У березні йому буде 60, демобілізується. Має проблеми зі здоров’ям, має дітей та онуків, і у своєму віці вже міг би не йти на війну. Та він пішов. Навіть казав, як щось з ним станеться – не забирайте, буду відстрілюватися до останнього, а ви йдіть. Ви молоді, вам жити, не треба через мене ризикувати», - поділився воїн.

Андрій Крупеня пішов служити солдатом, потім став старшим солдатом, зараз він головний сержант мінометної батареї. Звання здобував на війні. Каже, що воюватиме, скільки стане сил та здоров’я. У тій же бригаді розвідником-снайпером служить його молодший брат Микола. Наймолодший, Олександр, через рік служби демобілізувався. На передовій брати бачаться, спілкуються. Чи хвилюються мама й тато? Так, як усі батьки за своїх дітей. Брати Крупені підтримують з ними постійний зв’язок і завжди кажуть, що у них все добре.