50-річний військовий з Дубенського район з початком повномасштабного вторгнення пішов до ТЦК разом зі своїм зятем. Про фронтове життя, побратимів та отримані нагороди - далі.

Лютий 2022 року став для України часом великих випробувань. Перші дні повномасштабного вторгнення росії були сповнені невизначеності, страху за майбутнє, але водночас і відчуття неймовірної єдності серед українців.

Містами й селами прокотилася хвиля мобілізації, і черги до територіальних центрів комплектування стали звичним явищем. Тисячі чоловіків різного віку стояли в чергах, готуючись стати на захист своєї Батьківщини.

Серед добровольців був і 50-річний Олег. У ТЦК та СП він прийшов разом зі своїм зятем - Миколою. Чоловіків мобілізували з різницею у два дні, але направили їх в одну і ту ж військову частину, в один із батальйонів 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. То ж тепер вони ще й побратими.

- Мені 50 років. Родом я із Млинівщини. Нині це Дубенський район, Рівненської області. По-всякому життя минало: доводилось важко працювати. Маю паї. Також понад 15 років працював на будівництві.
Моя гордість і розрада – це моя сім’я. Маю двоє дітей і троє внуків. Тому мені є кого захищати. Я їх дуже сильно люблю і хочу, щоб вони жили у вільній Україні. Я незгідний миритись з тим, щоб ворог топтав нашу, українську землю, - розповідаючи про себе, каже військовослужбовець нашого полку, молодший сержант Олег.

ФРОНТОВЕ ЖИТТЯ

Також він згадує про перші ротації, а їх у нього тепер вже чимало. Бо практично постійно тракторист-машиніст екскаватора перебуває на виконанні бойових завдань.

- Я був на різних напрямках фронту. Разом із побратимами працюємо над будівництвом фортифікаційних споруд. Копаю не лише технікою, а й доводиться працювати лопатою. Бо є моменти, коли потрібно «тихо працювати».

Теперішня війна відрізняється від тої, що була на початках 2022 року. М0ск@лі все частіше атакують нас дронами. Посиленими стають і артилерійські обстріли. Бували випадки, коли в наслідок ворожих атак було пошкоджено нашу техніку, - каже Олег Олександрович.

ЗГАДКИ ПРО ПОБРАТИМА

Також військовий згадує про найважчу втрату – загибель побратима, з котрим пів року ділив «дах над головою» в одному із прифронтових сіл. Мова йде про Андрія Глівку.

- Андрій був хорошою людиною, справжнім другом, - згадує молодший сержант і його голос затихає, а очі наповнюються сумом. - Він був добродушним, людяним. Йому завжди вдавалось знаходити підхід до кожного.

Андрій вмів підтримати й заспокоїти. Був дипломатом. В «той день» я з побратимами був на позиціях. І Андрій їхав до нас. Залишалось два кілометри.., - тиша і клубок в горлі перервали розмову. В нас обох від згадки про побратима з’явились сльози.

- Цього ранку обірвалось життя Андрія, батька трьох дітей. Це стало величезним шоком для нас усіх, - говорить Олег.

Під час війни можна звикнути до багато чого, не можна звикнути лише до людських втрат. Це те, що болить найбільше і в пам’яті житиме вічно… Ці втрати ніколи не будуть пробачені країні-агресорці, яка пролила ріки української крові.

ЗАСЛУЖЕНІ НАГОРОДИ

Вже майже три роки поспіль кожна ротація приносить Олегу і його побратимам безліч випробувань, але вони продовжують протистояти ворогам. Їхню рішучість та мужність нікому не зламати. Вони борються за українську землю і за кожен наступний, мирний день для усієї України.

За мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові, а також за зразкове виконання військового обов'язку та високий професіоналізм, проявлені в умовах збройної агресії російської федерації проти України молодший сержант Олег нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни» (УБД), а також відзнакою 23 інженерно-позиційного полку – «Надійний захист у бою».

За інформацією Служби зв?язків з громадськістю 23 інженерно-позиційного полку.