24 серпня 1991 року о 17:55 Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежної України. Воістину щасливий день для мільйонів українців.

За інформацією інженерно-позиційного полку Акт проголошення незалежної України — це була не єдина радісна новина у житті молодої сім’ї українців із Ніжина. Цього дня народилась не лише самостійна українська держава, а і їхній первісток – Дмитро. Минуть роки й він без вагань піде добровольцем на війну, щоб захищати рідний край від столітнього ворога-українофоба.

Народився я в Чернігівській області, в м. Ніжин. Там і проживав усі 30-ть років, аж поки не почалось повномасштабне вторгнення. Дитинство минало, як у всіх. Дуже любив їздити в гості до бабусі з дідусем. Ще з дитинства і до нині люблю рибалити. Маю молодшу сестричку. До речі, її чоловік зараз теж військовослужбовець і захищає Україну. В школі навчався до дев'ятого класу, а потім поступив в Ніжинський аграрний ліцей. У 2010-му пішов до війська. Служив в Києві, в частині спеціального призначення "Барс". Ми виїжджали на охорону громадського порядку, на футболи, мітинги. Після армії деякий час працював в тодішній міліції. Згодом змінив професію, — розповідає про своє життя Дмитро Володимирович.

До 24 лютого 2022 року жив звичайним життям. Працював. Мріяв. Планував. Коли по всій країні завили сирени, були сповіщення про вибухи у різних точках України та ворог почав наближатися до Ніжина, то Дмитро не став чекати повістки, а мерщій пішов добровольцем.

На війну пішов, щоб не допустити окупації. В той час до Ніжина наближались вороги, а в мене там рідні й близькі. Тому не було часу на вагання. Пішов, щоб вони не прийшли до мене додому. А також хотів допомагати визволяти захоплені території, котрих ставало все більше, — розказує ровесник України й тепер уже старший солдат інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України.

З цього часу у Дмитра минуло кілька ротацій. На одній із них отримав поранення.

18 грудня на фронті отримав поранення. Я один із тих, хто надавав загиблому Коту М. допомогу до тих пір, поки не приїхала швидка допомога, — з сумом розповідає воїн. Важко на війні: фізично і морально. Часто сили для боротьби за волю на війні додають мамині молитви та кохання.



Так і було із Дмитром, котрий минулої осені познайомився із Тетяною.

Кохана родом із Перемишлянського району, що на Львівщині. Познайомились ми в інтернеті. Кілька місяців спілкувались у соціальній мережі. Не було змоги бачитись, бо ж був на фронті. В грудні отримав поранення. Через деякий час мене перевели в один із львівських шпиталів. Тетяна прийшла мене відвідати й там ми вперше на яву побачили один одного. Я ще більше закохався і цього ж дня зрозумів, що це моя доля, — посміхаючись розповідає військовослужбовець.

Поки тривав час реабілітації закохані вирішили одружитися і стати на весільний рушник. Тепер Львівщина стала другим домом, бо тут живе кохана дружина і тут чекає на свого героя-захисника.

Тепер Дмитро має ще більше мотивації обороняти та звільняти рідну Україну. Доброволець налаштований рішуче. Він хоче, щоб його сім’я й майбутнє покоління жило у вільній державі, котрій сьогодні - 32. Так само як і йому. Попереду багато планів, бажань та мрій. То ж хай усі вони збуваються!

За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові та військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України, наказом Міністерства оборони України, Дмитро нагороджений медаллю "За поранення".

Сьогодні ж воїн знову готовий до бою. Він щиро, як і його побратими, вірять у перемогу і роблять все можливе, аби Україна була вільною державою гордого народу.
То ж слава Україні і її героям!

Читайте також: Жителів Рівненщини просять підтримати петицію про присвоєння звання «Герой України» (посмертно) Вадиму Кузьмичу